І знову Карпати!!!

Магічне враження від цих гір не залишає душу в спокої ні на секунду, а гордість і радість від того, що це простори України, змушує серце стукати швидше! Чисте повітря "Верховина", розбавлене букетом ароматів весняного лісу, який додає вражаючий ефект, що відкривається з вершин пейзажам, змушує дихати на повні груди, віддаючи легким запамороченням близьким до ейфорії...

Наші серця ще не охололи від минулорічної поїздки в ці краї, але чекати наступної осені вже не було сил, завдяки чому, як тільки пройшов клич команди - екіпаж вже був готовий! Цього разу наш екіпаж поповнився ще одним членом - "головним штурманом" - єдиною жінкою в чоловічій компанії. І так колектив з п'яти чоловік: Віталик, два Слави, Вітя і Настя рано вранці висунувся в напрямку Чернівців, а точніше - селища Селятин в Чернівецькій області на кордоні з Румунією. Цього разу ми вирішили трохи відхилитись від маршруту і замість Кам'янця-Подільського та Хотина поїхали через Новодністровськ, щоб помилуватися величчю місцевої ГАЕС - унікальної в своєму роді не тільки в Україні, але й у всьому світі! Я не дарма сказав величчю, дійсно, масштаби цієї споруди реально вражають! Величезна гребля з шістьма не менше вражаючими шлюзами стримує перепад води в 50 метрів!!!

На вже знайоме з минулої поїздки місце першої ночівлі ми прибули в обід і як виявилося одні з перших, з цього, взялися за підготовку спільного столу до вечірньої трапези. Решта команди почала стягуватися вже ближче до вечора. Тепла зустріч старих знайомих, обійми, рукостискання і природно застілля, яке затягнулося далеко за північ. Не обійшлося і без вже такого звичного і незамінного кальяну від майстра цієї справи і головного кальянщика всіх поїздок Славіка.

Вранці, оглядаючи околиці, мимоволі зловив себе на думці про те чи не поміняти метушливе наповнену шумом і метушнею міське життя на розмірене, тихе і спокійне насолоди Карпатами. Зворушливі думки перервали три гудка сигналу - загальний збір і старт.

Весняне Жесть Трофі зібрало 9 екіпажів, п'ять львівських машин, один екіпаж з Чернівців і по одному з Вінниці та Києва - розбавила цю кухню колоритна, добре знайома по минулим поїздкам московська команда А.Б. на NISSAN PATROL. Хоча всі машини були добре підготовлені і обладнані для такого плану заходів, наш екіпаж на чорному Mitsubishi L200, детальний опис і фото якого було в минулих номерах журналу, реально виділявся з натовпу своєю масивністю і рівнем підготовки. Як виявилося згодом - цілком виправдано. Більшість перешкод він пройшов простіше і швидше, більш того всю дорогу доводилося зупинятися і допомагати комусь вирватися з сніжно-болотного полону.

Завдання на перший день було вельми складне. Ми повинні були пройти маршрут всієї минулорічної поїздки, правда, огинаючи чимало історичних пам'яток тутешніх місць і скорочуючи при цьому дистанцію. Через Перкалаб (прикордонна місцевість на височині і КПП), минаючи "КУПОЛА" (колишня військова ехолокаційна база в якій ночували в минулий раз) і огинаючи прикордонні села, ми попрямували на гору Місцевий Приступ до батька Тита. Після перших пару годин легкої їзди прогулянкового типу, діставшись до знайомих по минулій поїздці спецділянок, з приємним подивом натрапили на сніговий насип. Спочатку сніг сприйняли з приємним подивом - ну дійсно сніг по коліна на початку травня !!! Але ж дороги назад немає! І під веселий крик "Алга!" (По туркменськи "В перед!") Товстун (Nissan Patrol Львів) ринувся на пролом, пробиваючи своїм широким протектором колію для всіх інших. Тоді ми ще навіть не припускали, що через якихось пару кілометрів глибина снігових насипів може збільшитися від рівня колін до пояса! І тут в хід пішли лебідки, троси буксирування і головне - лопати. Насилу пригадуються моменти, коли в житті доводилося розкопувати таку кількість снігу. Крок за кроком, перекидаючи троси лебідок, ми пробивалися вперед. Проходження засніженої ділянки в декількох кілометрах виявилося серйозним випробуванням для кожного екіпажу. Якщо перша машина подолала снігові перешкоди в районі третьої години ночі, то завершальна команда з чотирьох автомобілів приїхала в табір ближче до сьомої ранку. Втомлені і замерзлі всі розійшлися по встановлених раніше наметах.

Третій день, вірніше ранок третього дня, ознаменувався серйозною дилемою, від заданого графіка ми відстаємо вже на день, при цьому невідомо, що нас чекає попереду. Відправлений заздалегідь піший розвідувальний авангард особливо не обнадіяв. Попереду нас знову чекав сніг, хоч в меншій кількості, але вже підкріплений болотом.

Вибору немає - тільки "Алга"!

Пройти новий етап виявилося набагато легше хоч і не до кінця. Доїхавши до однієї з найскладніших ділянок ми з розчаруванням зрозуміли: вплутавшись в цю болотно-снігову кашу ми можемо залишитися тут на довго. Порядком втомлений колектив взявся за зведення табору. У цьому процесі настрій вагомо підняло ряд речей: приємний говір обговорень пройдених етапів, каністра відмінного ірландського віскі, і шалені кулінарні здібності ватажка - Олега "Жесть". Не часто доводиться пробувати такий смачний Банаш. На завершення вечора як шовковою ковдрою накрили все тіні похмурих труднощів задушевні пісні під гітару в акомпанемент потріскування вогкуватих колод в багатті ... Спати довелося вже під жвавий барабанний стукіт дощових крапель по наметах.

Ранок. Дощ. Похмуро. Дорогу розмило до такого ступеня, що не те що рухатися далі, просто виїхати з табору вже було не просто. Короткий брифінг і рішення повернуться до цивілізації єдино можливою дорогою недалеко від місця ночівлі. Частина дороги довелося повертатися тим же маршрутом - знову сніг і болото. Мокрий другий комплект одягу, не залишилося сухого взуття, а попереду ще цілий день шляху. Рятувала тільки заздалегідь приготована пляшка рому. По дорозі назад порадувала очей колоритна станиця місцевих пастухів. На зиму вони спускаються з гір, а двері в своїх оселях залишають відкритими для таких як ми бродяг. У кутку готова суха стопка дров, навіть теплі ковдри - правда, не першої

Ближче до півночі ми дісталися в заздалегідь замовлений готель в селищі Косів. Там уже чекала натоплена банька і тепла вечеря...

Ця поїздка дійсно відповідала своїй назві - Жесть Трофі. Вся дорога була випробуванням для кожного екіпажу окремо і для експедиції в цілому. Тут реально перевірилися кмітливість і витривалість, гарт і терпіння кожного. Проїхати вдалося тільки 40% від запланованого маршруту, але обсяг отриманого досвіду можна оцінити тільки тепер, через якийсь час. А за досвід, як відомо, необхідно платити!

Підписуйтесь на наші соц мережі